Тейяр де Шарден

Тейяр де Шарден (1881 - 1955) - франц. філософ, палеонтолог, антрополог, католицький теолог. Т. здійснив спробу формування нового світогляду, який був покликаний врятувати людство від духовної кризи. Для цього Т. поєднував наукову теорію еволюції з елементами модернізованої християнської містики, створивши моністичну концепцію, в основі якої знаходиться поняття енергії Е. нергія розглядається як якість, притаманна самій матерії, і одночасно як духовна сила, що спонукає Космос до еволюції і спрямовує її. Фізичну ("тангенціальну") енергію, що зменшується за законом ентропії, доповнює духовна ("радіальна") енергія, яка зростає в процесі еволюції. Якщо "тангенціальна" енергія, за Т., пов'язує докупи однопорядкові елементи, то "радіальна" веде до зростання складності матеріальних явищ. Пояснення зростання досконалості матеріальних утворень дає, за Т., "закон складності свідомості", згідно з яким у процесі космогенезу збільшується концентрація "радіальної" енергії Н. айдосконалішим результатом природної еволюції є виникнення людини. Але на цьому еволюція не припиняється. Необхідною умовою еволюції самої людини є не лише технічний і науковий прогрес, а й значно більше - прогрес духовний С. правжньою метою космічної еволюції та її регулятивним осердям є "пункт Омега" - символічне визначення Христа, який співпричетний світові і одночасно трансцендентний щодо нього. Космічна еволюція поділяється Т. на стадії - "переджиття", "життя", "думки" і "наджиття". Відповідно до цього формуються літосфера (неорганічна природа), біосфера (органічна природа), ноосфера (феномен людини). Поява людини на стадії "думки" - не завершення еволюції, а ключ до подальшого зростання досконалості світу. Людські страждання (що їх символізує розп'яття Христа) - стимулюють до активної співдії людини у космічній справі удосконалення буття С. амосвідомість - джерело "персоналізації" й одночасно умова переходу до стадії "наджиття", на якій здійснюється стан єднання душ людей після завершення історії у космічному Христі.

[br]

Осн. тв.: "Феномен людини" (1955); "Листи від мандрівника" (1956); "Майбутнє людини" (1959); "Плин Універсуму" (1964).

 ♦ ( ENG idealism)

 (греч. idealismus)

   философская или метафизическая система, рассматривающая идеи человеческого разума как фундаментальное средство понимания реальности. Идеальное представлено в реальном. Среди теологов, чьи взгляды подверглись влиянию идеализма, - Пьер Тейяр де Шарден (ум. 1955), Пауль Тиллих (ум. 1965) и Карл Ранер (ум. 1984).

ЕСХАТОЛОГІЯ ( від грецьк. έσχατοζ - останній, кінцевий і λόγοζ -вчення) - релігієзнавчий, теологічний термін, який включає: 1) елементи вчення різних релігійних систем про кінцеву долю людства і людини; 2) розділ християнського канонічного вчення про Страшний (Останній) Суд і його класичні та некласичні, єретичні трактування богословами. Розробкою християнської Е. займалися видатні теологи раннього християнства, Середньовіччя, Нового і Новітнього часу. Тематика Страшного Суду Месії безпосередньо пов'язана з кінцевим спасінням як метою існування людини і людства, спокутуванням гріхів і поверненням до Бога. У християнській Е. відсутній дуалізм: спасіння людини визначає спасіння людства і навпаки. Згідно з поглядами Оригена, кінець світу має привести до порятунку всіх грішників. Упродовж християнської цивілізації есхатологічне вчення набувало різного змісту й діапазону - від канонічних трактатів до символу віри окремих сект та революційних рухів Середньовіччя. Есхатологічна тематика у Новий час розроблялася західними богословами у гносеологічному, натуралістичному контексті (Тейяр де Шарден, Ренер), а також рос. ідеалістами (Бердяєв) й еклектиками (Мережковський). Е. знайшла відображення у світогляді нетрадиційних релігій західнохристиянського і східнохристиянського взірця (західний окультизм, теософія, вчення Живої Етики).

МАКРОКОСМОС і МІКРОКОСМОС ( від грецьк. μακροζ - великий; μικροζ - малий; κόσμοζ - всесвіт, універсум) - поняття, що характеризують великий світ (універсум) та природу людини як малого світу в їхній взаємодії. Обопільна взаємозалежність цих понять виступає як висхідна ознака, позаяк малий світ має сенс лише через співвіднесення із світом у цілому, рівноважно як і навпаки - макрокосмос набуває смислового навантаження лише у його взаємозв'язку із малим світом, оскільки знаходить у ньому свій концентрований вияв. Взаємодія М. і М. - одна із найдревніших натурфілософських проблем, витоки якої сягають міфологічних часів, зокрема давньоінд., давньокит. та скандинавської міфології. Класичного виразу аналогія М. і М. у деміфологізованому вигляді знаходить у давньогрецьк. добу, починаючи від досократиків (Анаксимен, Геракліт, Діоген Аполлонійський, Демокрит), у натурфілософії яких уже зустрічається потрактування людини як малого світу. Тема М. і М. розроблялася також Платоном, хоча і в іншому термінологічному оформленні (діалог "Тимей"), а у подальшому - стоїками в концепції Космосу як живого організму. Для філософів-стоїків світова душа відноситься до світу (універсуму) таким же чином, як індивідуальна душа до людського тіла; МаркАврелій вважав, що раціональна частина душі подібна до універсального розуму Н. еоплатонізм у тлумаченні М. і М. тяжіє до ідеї про підпорядкування людини тим процесам еманації трансцендентного Єдиного на шляху творення матеріальної реальності, які характерні для макрокосмосу. Зокрема, у Плотина людина, поєднуючи матеріальне та духовне, прагне до Єдиного, хоча вона і "ув'язнена" у власному тілі; засобом звільнення для неї є інтелектуальне й духовне споглядання, яке наближає її до світового макрокосмічного ладу, уособлюваного Єдиним. За Середньовіччя ідея людини як мікрокосму, що відображає у собі універсум, виникала лише спорадично (передусім у патристиці), а також у Боеція, Еріугени, Бернгарда Сильвестра. Проте значного поширення у цілому вона не набула, бо несла у собі потенційну загрозу єретичного пантеїзму. В епоху Відродження ідея М. і М. переживає свій розквіт і тлумачиться зазвичай у дусі гуманістичних традицій; особливо підкреслювалася велич людини як малого Космосу. Вона служить обґрунтуванням нової антропології у Піко делла Мірандоли, обертається гілозоїстичним панпсихізмом в натурфілософії (Кардано, Кампанелла, Бруно), пронизує усю традицію нім. містики від Екхарта і Казанського до Беме. У XVIII й XIX ст. ідея М. і М. у різних формах присутня у Ляйбніца (монадологія), Гердера, Feme, нім. романтиків, Шопенгауера (вчення про світову макрокосмічну волю), Лотце. У XX ст. до ідеї М. і М. зверталися передусім при створенні концепції ноосфери (Вернадський, Тейяр де Шарден, Леруа), у деяких напрямах психологічної науки В. агоме місце ідея М. і М. посідає в укр. філософській традиції. Її оригінальне прочитання започаткував Сковорода у своїй концепції трьох світів, згідно з якою засадничим принципом гармонізації взаємозв'язку М. і М. виступає Божественна благодать. Починаючи із кінця 60-х рр. XX ст. в Україні, особливо у зв'язку з активним зверненням до проблем людини і світу, культури і цивілізації, екології, філософської антропології, специфіки національного буття тощо, ідея різнорівневого взаємозв'язку та взаємодії людини і Всесвіту всебічно розробляється укр. філософами.

ТЕЛЕОЛОГІЯ ( від грецьк. τέλοζ - мета, кінець, ціль; λόγοζ - слово, вчення) - вчення про ціль, доцільність; вчення, згідно з яким не лише людська діяльність, а й природні явища та історичні події спрямовані до певної мети і підпорядковуються їй; розгляд речей, явищ з точки зору доцільності на противагу причинній необхідності або як доповнення до неї. Телеологічний підхід акцентує увагу на питанні - для чого, задля якої цілі здійснюється той чи інший процес Ц. ей принцип "кінцевих причин" (causa finalis), згідно з яким ідеальна ціль, кінцевий результат впливає на об'єктивний перебіг процесу, може набувати різних форм. їх розмаїття маніфестується у різних типах Т. Розрізняють Т. як вчення про "зовнішню доцільність" й іманентну Т. У рамках першого її тлумачення вирізняють антропоцентричну Т., яка виходить з того, що все існує для людини (Вольф); метафізичну Т. - яка ґрунтується на визнанні кінцевої цілі, що панує над світовим процесом (Тейяр де Шарден); трансцендентну Т. - що постулює існування потойбічної цілепокладаючої істоти; відповідно світ тлумачиться як продукт або результат її діяльності (Шопенгауер, неотомісти). Основи іманентної Т. (тобто такої, яка приписує розвиткові природи внутрішню ціль) були закладені Аристотелем. Внутрішня ціль становить причину розвитку природи. Ентелехія є завершення, результат і ціль цього розвитку. Ідеї іманентної Т. розвивалися Ляйбніцем у монадології, зокрема у вченні про наперед визначену гармонію, Шеллінгом (ідея "світової душі"), у філософії Гегеля. Кант здійснив спробу поєднання принципів детермінізму і телеологізму. З одного боку, для розуму важливо не випускати з уваги причинний механізм природи, з другого - необхідно враховувати у речах природи принцип цілей. На думку Канта, питання про доцільність чи недоцільність природи має проблематичний характер, тобто рівною мірою можливо довести тезу і антитезу. Принципом Т. послуговуються деякі наукові напрями (віталізм, неовіталізм), згідно з якими розвиток організмів є доцільним.

ЦІННОСТІ МОРАЛЬНІ - 1) осмислені моральною свідомістю, етично обґрунтовані належні доброчесності й відповідні їм норми поведінки (мудрість, мужність, толерантність, вірність, правдивість, щирість та ін.); 2) узагальнений зміст основних етичних понять (добро і зло, справедливість, щастя, гідність, честь, обов'язок тощо) і принципів (альтруїзм, гуманізм, благоговіння перед життям та ін.); 3) безпосередньо значимі для людини універсальні зразки, вимоги, ідеали моралі, які мають самостійний статус, схвалюються суспільною думкою, знаходять втілення в праві, релігії, мистецтві, філософії. В межах класичної філософської традиції буття і цінність мислилися як нероздільні, і, отже, моральна аксіологія поставала як невід'ємна від онтології. Тривалий час Ц. м. розглядалися як ієрархічно підпорядковані в межах більш глобальних ціннісних систем і не набували значення універсальних і самодостатніх. Теоретико-концептуальне обґрунтування автономії моралі вперше здійснене Кантом. Зростаюча автономія Ц. м. пов'язана із збільшенням їх авторитетності й впливовості як особливого способу нормативної регуляції, поширенням моральної оцінки і самооцінки на різноманітні сфери життєдіяльності людей. Продуктивність моральної оцінки на основі загальнокультурних ціннісних орієнтацій обумовлює виникнення локальних культурно обумовлених систем Ц. м., що адаптовані до наявного стану суспільної, масової, групової психології. Внаслідок соціокультурної динаміки певні Ц. м. можуть ставати визначальними, або ж втрачати свою вагомість, регулятивну цілевідповідність. В натуралістично орієнтованій аксіології і етиці Ц. м. займають, як правило, вищий щабель в ієрархії цінностей культури. Теологічний підхід до визначення природи Ц. м. переважав у минулі культурно-історичні епохи і залишається досить авторитетним у XX ст. В питанні про співвідношення релігійних цінностей і Ц. м. багато хто з мислителів XX ст. (Тейяр де Шарден, Шелер, Бердяєв та ін.) віддавали перевагу релігійним. У філософії Гартмана намагання звільнити аксіологію від релігійних передумов породжує проблему незалежного існування сфери цінностей. У сучасній етиці намагання втілити інтерсуб'єктивні загальнозначущі смисли обумовлює пошук абсолютних, непроминальних етичних максим. Пристосування їх до конкретно-історичних умов, згідно з потребами функціонування соціуму, призводить до поділу їх на обов'язкові для всіх у практичному поведінковому сенсі, обов'язкові для всіх у сенсі ідеальної належності, найвищі, що уособлюють героїчний етос ("моральну розкіш", за висловом П. Сорокіна) і як такі не можуть бути загальнообов'язковими (самопожертва, подвижництво тощо). Ефективність сучасних стратегій суспільного розвитку залежить як від особистісного чинника (засвоєння Ц. м. як особистих поведінкових регулятивів), так і універсального, що враховує глобально-планетарний вимір сучасних цивілізаційних процесів. Серед основоположних цінностей набувають пріоритету - "благоговіння перед життям" (Швейцер), індивідуальне конечне існування людини як "Іншого" (Левінас) тощо.